Вони салютували Геббельсу. Матч збірної Англії, за який їй соромно

Вони салютували Геббельсу. Матч збірної Англії, за який їй соромно

Empics Sport
Sport Arena розповідає про подію, яка трапилася майже вісімдесят років тому, проте і досі залишається однією із найнеприємніших сторінок в історії збірної Англії.

Справа колишнього полковника ГРУ та шпигуна Сергія Скрипаля, отруєного хімічною зброєю «Новачок», ось уже як місяць витає у світовому медіапросторі – поступово до позиції Терези Мей, котра звинуватила у скоєнні злочину Кремль, прислуховуються все нові і нові країни. Зрештою, полеміка, націлена на пошуки винного, безпосередньо торкнулася майбутнього чемпіонату світу – окрім Великобританії до дипломатичного бойкоту долучилися Іспанія, Ісландія, Данія та Польща, чиї офіційні представники точно не відвідають мундіаль.


Проте найбільший тиск із вищеперерахованих сторін чинить саме Туманний Альбіон – поряд із критикою та вчинками прем’єр-міністра варто відзначити очільника міністерства внутрішніх справ Бориса Джонсона, який не так давно порівняв Путіна із Адольфом Гітлером. Політик підтримав депутата-лейбориста Іена Остіна, що знайшов аналогію між ЧС і літніми Олімпійськими іграми, організованими в Берліні, сказавши наступне: «Я думаю, що характеристика того, що відбудеться в Москві, і порівняння з 1936 роком є безумовно правильними. Якщо чесно, то це жахлива перспектива — думати про те, як Путін прославляється за допомогою цієї спортивної події».


Все б нічого, але дані слова є не зовсім доречними – ні, схожості між президентом Росії і фюрером можна знайти неозброєним оком (чого вартий «захист» російськомовного населення в Криму і нібито принижуваних чехословаками німців у Судетській області). Між іншим, це зайвий раз підтверджує раціональність циклічної моделі часу – взяти хоча б Скрипаля, інцидент з яким одразу нагадує ситуацію з Олександром Литвиненком, померлим внаслідок інтоксикації полонієм. А Андрій Луговий (головний підозрюваний, нині член партії ЛДПР) до речі відхрещувався візитом матчу між Арсеналом і московським ЦСКА – як бачите, в 2018-му ми стали свідками практично ідентичної картини дванадцятирічної давнини.


Втім, зараз ми не про те, оскільки поринаємо у набагато давніші часи, згадані Іеном Остіном під час промови. А що, коли ми скажемо вам, що Три леви салютували верхівці нацистського режиму? Дана подія трапилася двома роками пізніше (зауважимо, що Великобританія прийняла участь на ОІ-1936, де дійшла до четвертьфіналу) та швидше нагадувала показову акцію, ніж поєдинок із спортивними принципами.


Уявіть собі – на дворі стоїть сонячний травень 1938-го, а вам доводиться зіткнутися на полі з суперником, який представляє інтереси країни, що місяць тому втілила у реальність аншлюс Австрії. Більше того –  вже у вересні ваш не зовсім завбачливий прем’єр-міністр, закривши очі на докори Вінстона Черчилля, підпише так звану декларацію Чемберлена – Гітлера, тим самим давши Другому Рейху «зелене світло» на окупацію Чехословаччини. Приклавши руку до Мюнхенської змови, Невілл Чемберлен, зійшовши на аеродромі в Хестоні, повідомив журналістам «про забезпечення миру для нашого часу». Що ж, молодець, «забезпечив», пришвидшивши початок Другої світової війни.


Питання щодо організації товариської зустрічі постало ще у 1935-му – фюрер, вже як два роки перебуваючи на посаді канцлера, чудово розумів важливість футболу, що в його руках виступав у ролі своєрідної демонстрації сили та був важелем пропаганди, тож неабияк розраховував на прибуття англійців. Це чітко описав британський посол у Берліні Невілл Хендерсон, акцентувавши увагу на тому, що «нацисти шукають перемог, щоб підвищити свій режим» та «таким способом претендують на супергонку».


Розмови про проведення матчу, як і зараз, розкололи суспільство на два табори – одна частина вбачала у подібному дійстві неприйнятну річ, інша ж заявляла про «виклик, кинутий неполітизованому футболу». Коли збірна повідомила про традиційне міжнародне турне (Три Леви мали намір відвідати Німеччину, Швейцарію та Францію), старт якого був запланований на 14 травня 1938-го грою на берлінському Олімпіаштадіоні, то дискусії продовжилися. Крапка у суперечці була поставлена за кілька тижнів до стартового свистка бельгійського рефері Джона Лангенуса (між іншим, суддя працював на фіналі першого чемпіонату світу в Уругваї) – міністр внутрішніх справ, сер Джон Саймон під час з’їзду профспілок заявив, що «Футбольна асоціація – цілком самостійний орган» і «ми повинні зберегти наші традиції, оскільки спортивні змагання проводяться без політичного втручання».


Цікаво, що таким чином Саймон, говорячи вустами уряду, залишив ФА віч-на-віч із настільки нелегким вибором. Він не гірше Гітлера розумів, навіщо той запрошує футболістів, та відверто побоювався погіршення британсько-німецьких відносин у випадку скасування гри. При цьому чиновницький апарат категорично виступав проти поєдинку вдома, побоюючись антинімецьких мітингів та тримаючи в пам’яті зустріч із італійцями в листопаді 1934-го – тоді так звана Битва на Хайбері завершилася не тільки перестрілкою 3:2 на користь господарів, але і переросла в сутичку за межами стадіону.


Getty Images

До дуелі збірні готувалися ґрунтовно – поки німці абстрагувалися від очей журналістів, відправившись на збір у гори Шварцвальду (попередньо прихопивши залишки легендарної Вундертім), то Три леви були змушені більше вислуховувати ідеологічні тиради, ніж вправлятися із м’ячем.  Дипломат та барон Роберт Вансітарт оббивав пороги очільника ФА Стенлі Роуза, наполягаючи на «важливості престижу», «першокласній продуктивності» та «забезпеченні перемоги». Та і це не кінець, адже англійцям за годину до виходу на переповнену, більш ніж стотисячну арену прийшов ще один наказ – Роуз поінформував, що виконавці повинні віддати честь нацистській верхівці у зрозуміло якій манері. Стенлі прекрасно знав, яке значення це має для приймаючої сторони – на Олімпіаді британці відмовилися демонструвати характерний жест у напрямку сонця, чим образили Гітлера, тож тепер, згідно наказу, потрібно було «виправляти» допущене «непорозуміння».


Втім Стенлі Метьюз, Кліф Бастін, Віктор Вудлі та інші вибухнули гнівом – ні про які вітання не може бути і мови. «Всі гравці Англії були переповнені люттю і виступали категорично проти. Я в тому числі», – згадував Стенлі Метьюз, якому на той момент виповнилося двадцять три роки. «Едді Хепхуд, як правило шанований та відданий капітан, помахав пальцем чиновнику, сказавши, що він може робити із його нацистським вітанням все що хоче у тому місці, де не світить сонце».


Для того, щоб заспокоїти збірників у словесну перепалку втрутився Хендерсон, який наголосив, що «нацистське вітання буде лише формальністю, а не підтримкою режиму». Через якихось десять хвилин команди стояли перед очима Йозефа Геббельса, Германа Герінга та Рудольфа Гесса (фюрер був відсутній), вишикувавшись в центрі – родоначальники футболу, слідуючи прикладу суперника і інструкціям Роуза, підняли руки в повітря. Описувати перебіг самої зустрічі не має сенсу (Англія здобула переконливу перемогу 6:3; дублем відзначився Джеккі Робінсон, по голу забили Бастін, Метьюз, Брум і Гулден), проте звернемо увагу на післяматчеві коментарі – Хендерсон сповістив про «теплі стосунки в майбутньому, а ФА висловила «особливу вдячність». Преса похвалила британців, назвавши «майстрами», а епізод із зігуванням описала, як необхідність – щоправда, громадськість таки продемонструвала невдоволення, але ця інформація завбачливо не потрапила на шпальти газет.


У 2003 році BBC назвала гру «одним із найпохмуріших моментів у історії спорту». Чи є резонним критикувати гравців збірної Англії?  Ні, вони стали лише інструментом, в черговий раз керованим системою. Однак варто згадувати минуле, робити висновки та пам’ятати, що в житті не існує нічого абсолютно білого та абсолютно чорного. Ну що, футбол поза політикою? Та де там.